21 березня учні 8 класу та учитель української мови Крижанівська Галина Олександрівна, дотримуючись традицій свого народу, здійснили на уроці обряд закликання Весни.

ЗАКЛИКАННЯ ВЕСНИ

      Одним із найцікавіших звичаїв наших предків є закликання весни.
У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ Весни-дівчини з вінком квітів на буйних косах, що «десь у садочку шиє сорочку, а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати дочку:

Ой весна, весна та весняночка,
й де ж твоя донька, та паняночка…

Вона, ця вродлива дівчина чи молодиця, володіє величезними скарбами, від неї люди із давніх-давен щороку сподіваються щедрих дарів, а тому й виглядають її вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на воротах, лізуть на дах домівки — і запрошують, закликають її піснями:

Ой весна, весна та весняночка,
Ой де ж твоя донька, та паняночка…
Принеси нам збіжжя,
Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам красок (квітів).

Тут же допитуються й про дари й отримують відповідь:

Ой весна красна, що нам винесла?
Ой винесла тепло і добреє літечко!
Малим дітонькампобіганячко,
Старим бабонькам посіданнячко,
Красним дівонькам на співаннячко,
А господарям на роботячко.

Але й те, що виглядають та закликають весну, що сподіваються від неї дарів, теж не залишаються в боргу перед нею: вони приносять їй жертви-подарунки. «Діти носять у руках зроблену з дерева ластівку, ходять із нею від хати до хати й прославляють наступаючу весну: «На «сорок мучеників» печуть із тіста пташок на честь жайворонків, що тоді вилітають із вирію». «Жінки на цей день закінчивши ткати своє полотно, виходять із шматком його в поле, вклоняються на всі боки і, повернувшись обличчям до схід-сонця, кажуть: «Ось тобі, мати-весна, нова обновка!» Після цього розстеляють кусень полотна, кладуть на нього пиріг і йдуть геть з надією, що льон і коноплі цього літа вродять добре…»
Закликають весну, як правило, діти, дівчата й жінки. Це не завжди відбувається на «сорок мучеників», — іноді на «Теплого Олекси», іноді на «Явдохи, а то й напередодні Благовіщення. Ймовірно, що час закликання весни залежить від регіону й від кліматичних умов року — ранньої чи пізньої весни.
Закликання весни, символу життя, поєднане із вигнанням зими — смерті. Наші предки обожнювали воскресіння Природи й вірили, що з нею пробуджуються, виходять «на цей світ», розважаються і бенкетують разом із живими душі померлих родичів. До речі, птахи — провісники весни, що за уявленнями наших предків її приносили на своїх крилах із вирію — царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками між небом і землею, світом цим і потойбічним. Два споконвічні контрасти: світло й темрява, тепло й холод, радість і смуток… Але за справедливим законом життя кінець породжує початок, світло перемагає темряву, радість розвіює смуток, тепло перемагає холод.
Вшановуючи кожне божество весняного циклу, наш пращур не обділив увагою й божество зимове. Обряд поховання Зими — Смерті у вигляді «Морени», по-народному «Марини», чи просто «Мари», що морила землю стужею, а людину хворобою й голодом, сповнений глибокого драматичного змісту. Солом’яне опудало Зими клалося в труну, яку із плачем несли до річки, кидали у воду й топили.
Згідно з слов’янським міфом, несли талі води Морену до русла сонячної Ра-річки, туди де земля межувала з небом. Там зустрічала Морена душі померлих, котрі теж перепливали Ра-річку й вертали на небесні луки Сварога, захопивши із собою у вирій грудочку рідної землі. Мовляв, блажен той, хто повен землі своєї, і неможливо його відділити від неї…
Полегшено зітхали люди услід за Мореною, просвітлено дивилися з берега, як на річці «щука хвостом лід розбиває: її б руками піймати, але боронь Боже! Хто піймає, тому вже не рибалити — не піде риба на руку, тікатиме. Знали про це від діда-прадіда, тому не займали щуку, тільки слухали, як розливається вода й зелень «шумить». Розливи води й зелений «шум» — переконлива ознака перемоги тепла.

Розлилися води
На чотири броди,
Гей, дівки, весна красна,
Зілля зелененьке!

Звістували голосисті дівчата щасливу новину, щебетали по-пташиному, і тут же «заплітали Шума»:

Ой, нумо, нумо,
в зеленого Шума,
а в нашого Шума —
зеленая шуба.

У ритуальному плетиві хороводу заворожувався шум зеленої весни: листя на деревах, трава на луках, вруно на полях…
Весняне дійство — хороводи та ігрища при розпаленому багатті — тривало в давніх слов’ян від березня до червня.

Комментарии закрыты.